Читать книгу "Після дощу - К’яра Меццалама"

було знехтувати.

Ґвідо розвернув машину і взяв напрямок на Пенну.

— Знаю, все, що відбувається, — це справді страшно, однак мені не вдається бути цілковитим песимістом. Подумай лишень, що трапилося з твоєю родиною, — сказав він. — Кожному з нас хтось допоміг, і що дивно — всі ті, хто вам допомагав, знайомі між собою. Таке враження, ніби якимось загадковим, без нашої безпосередньої волі, природним чином між нами виникла тут, у долині, єдина мережа, а в центрі цієї мережі — Тибр, що тече до Орте. Зовсім різні особи, не пов’язані між собою, однак мають щось спільне. Хіба тобі це не здається неймовірним?

Елена про це не замислювалася, але зрештою — так, мусила визнати: справді неймовірно.

— Ми ще й досі розділені, однак я відчуваю, як між нами виникають невидимі зв’язки, нові стосунки, і коли ми знайдемо в собі сили, щоб знову об’єднатися... не знаю, здається, йдеться про рух спротиву. Досі ми залишалися у підпіллі, але зараз ситуація критична, а тому доводиться об’єднатись і вийти зі схованок, щоб нарешті познайомитися.

— Схоже на діалог із фантастично-наукового фільму... або з військового, — задумливо відповіла Елена, — але я розумію, про що ти. Я вже кілька років так почуваюся — не такою, як усі, неправильною, ніби мій кривокосий погляд бачить те, чого інші не помічають. І те, що бачу, наганяє на мене тривогу. Я знайшла собі схованку в книжках, але ніколи не знайшла в собі мужності, щоб вийти з ізоляції. Забагато в мені страху, а можливо, сором’язливості, браку мужності.

— Як на мене, оте, що бачить твій, як ти кажеш, «кривокосий» погляд, настільки незбагненне, що призводить до паралізуючої дії. Що можу зробити я, що можеш зробити ти? Перекладачка і збирач трюфелів, які хочуть врятувати світ, — це ж смішно, однак...

— Подумай-но, якщо сонце вже більше ніколи не зійде над небокраєм, якщо нам віднині доведеться назавжди жити у світі, де без упину йде дощ, як оце зараз. Я, наприклад, більше не можу терпіти оцю зливу й сірість навколо.

— У мене було таке минулого літа. Я щодня молився, щоб побачити принаймні одну-єдину хмаринку на горизонті. Думав про пересохлі криниці, про дерева й тварин, що потерпали від спраги. Думав про нас, про те, що доведеться шикуватись у чергу, щоб набрати питної води, або про її надлишок, як оце зараз. Знадобиться докласти чимало зусиль, щоб виправити все понівечене. Подумай про ліси. В Італії лісові площі збільшуються через те, що малі села зникають, особливо у внутрішніх районах Цент­ральних Апеннін. Однак ці райони характеризуються мінімумом біосфери, що спричинить ріст популяцій вовків, диких кабанів, а це призведе до виникнення недружніх для людини екосистем. Звісно, природа відвойовує свій простір, але яким він буде? Мені смішно від тих, хто каже «повернімося до природи»! Для мене такі заклики не мають сенсу.

— Можеш увімкнути музику? Бо на мене це все навіює журбу...

Ґвідо глянув їй у очі, і від того погляду вона затремтіла. Поки розмовляли, Елена навіть не помітила, як вони проминули те місце, де вона залишила свою автівку, і тепер піднімалися схилом у напрямку до Амелії.

— Зараз ти поїдеш до мене, — сказав їй Ґвідо.

23

— Доведеться мені забути про трюфелі, — скрушно похитала головою Іроко. — А мені так хотілося!.. Саме в такі години, як зараз, слід їсти трюфелі. Доведеться змиритись. Так, я знаю, що Орте-Скало теж затопило. Тут зі мною один синьйор, який шукає свою дружину, ти не міг би передати їй мобільний? — вона простягла телефон Гекторові.

— Елено, ти як? — запитав Гектор. Почувши голос дружини, відчув себе, ніби відчинив двері свого будинку після довгого і важкого робочого дня. — Так, я розбив машину, але, зважаючи на ситуацію, це дурниці. Я залишив дітей у норвежця, у хлопця на ім’я Ове, а я тут, з Іроко. Схоже, нам усім пощастило опинитися з добрими людьми. Я збив собаку, вона поранена, але виживе, напевно. Ми назвали її Пандорою... так, схоже, що скриньку вже відкрито. Прошу тебе, не роби дурниць. Зустрінемося у Червоному Буці, як тільки з’явиться можливість, хоча й не уявляю собі, як ми туди доберемося. Адже зараз Тибр — нездоланна перешкода... так, як тільки я доїду до дітей, спробую зателефонувати на цей номер. Скоро зустрінемося, сподіваюсь...

Гектор на якусь мить замовк, не знаючи, що додати. Знову ота стіна. Однак зараз відчував, що йому кортить її завалити, навіть якщо для цього доведеться розбити кулаки до крові.

Він повернув мобільний Іроко. Затим поговорив із дітьми. Вони допомагали Ове поратися з курми і затикати всі дірки в стінах. Із Сюзанниного голосу йому зо­всім не здалося, що вона злякана, швидше — розважалася. Джованні піклувався про цуценя, він теж був спокійним, розповів батькові, що випив свіже яйце, ще тепле.

— Тільки-но вилізло з курячої гузки! — повідомив зі сміхом. — Таке смачне! То було яйце Ренати, найсміливішої курки в світі! Інші взагалі не несуться, бояться грози. От страхопудки!

Діти запитали, чи є новини від матері, тоді Сюзанна підвела край розмові:

— Вибачай, таточку, але в нас тут купа справ. Чао!

— Схоже, у них там все добре, — каже Гектор. — Іроко, щиро дякую, що ви мене прийняли.

— Насправді це ви самі за мною вчепилися. Хай там як, а вам треба, мабуть, їхати по дітей, поки ще не стемніло, як гадаєте? Як на мене, цієї ночі доведеться вам спати в мене. Я не керую машиною, однак маю старенький пікап. Отам, уздовж схилу, тягнеться дорога аж до садиби Ове, нею можна доїхати, уникаючи потреби спускатися до Орте-Скало. Та краще виїжджати зразу.

Гектору подумалось: як умудряється ця жінка мешкати в такому відлюдному місці й не керувати машиною?

— На це в мене є мій чоловік, — сказала вона, не чекаючи на його запитання, — а як ні, я ходжу пішки. Я люблю ходити, як ви вже самі змогли помітити. Зараз знайду вам іншу пару взуття, бо ваше ще не просохло.

***

Вони разом вийшли під дощ. Небо було низьке, сіро-свинцеве, навіть не вірилося, що лише кілька днів тому стояла літня погода. Сіли в пікап, червону «тойоту». Тепер, трохи заспокоївшись, Гектор відчув, як зголоднів. Йому це здалося добрим знаком.

— Тільки обережно, — приказувала Іроко, — дорога дуже вузька й слизька.

— Добре, старатимуся, — буркнув Гектор, — я вже одну автівку розбив сьогодні вранці.

Вони рушили й заглибились у ліс, залишивши позаду садибу з