Читать книгу "Після дощу - К’яра Меццалама"

зараз він у Парижі, куди його запросили прочитати лекцію в бізнес-інкубаторі для тих підприємців-початківців, які хочуть відкрити власну справу, а потім приготувати вечерю разом з іншим відомим шеф-кухарем із Бразилії — не пригадую його ім’я... Не дивіться на мене так, я ж вам сказала, що історія ще не завершилася. Шість дерев ґінкго вижили після атомного вибуху і ростуть ще й досі. Коли я вперше приїхала сюди й побачила оце дерево, що чекало на мене, то вирішила: я мушу оселитися тут.

Гектор озирнувся довкола. Почув, як дощ тарабанить по даху, і ніби прокинувся від сну. Спробував знову зосередитися на кухлику з чаєм, на своїх руках, на порцеляні, на теплі. У цій жінці було щось незвичайне, якесь внут­рішнє світло. Він подумав, що Елені вона б сподобалася. Звідси, з цієї оточеної лісом галявини, світ здавався далеким неконтрольованим хаосом. І в цю мить задзвонив телефон Іроко.

22

У долині панував цілковитий хаос: річки розлилися і вийшли з берегів, на дорогах затори через покинуті машини, автівки з людьми, які боялися вийти назовні.

— Ми їх нізащо не знайдемо, — стривожено промовила Елена.

— А от я сумніваюся, що зможу перевезти трюфелі на той берег. Долину навпіл розділяє річка. Тут навіть моєму коникові-позашляховику доведеться змиритися. Хтозна, можемо спробувати далі на півночі, однак доведеться набратися терпіння: дорогу, що пролягає вздовж берега, затопило, а швидкісну трасу закрили. Знайдуться такі, хто товктиметься тут цілий день.

— І де вони ночуватимуть, як на тебе? — запитала ­Елена.

— Сподіваюся, десь у безпечному місці.

— Нам треба розшукати моїх якомога швидше.

— Так, я знаю. Дай мені подумати.

Пожежники намагалися звести мобільну переправу, дорогу біля річки перекрили старими бар’єрами. Поліція умовляла людей повернутися, однак здавалося, ніби ніхто не знає до пуття, куди їхати й що робити. Три стареньких пароплави в зоні інтерпорту нагадували білі прапори, які просили пощади.

— Так мало треба, щоб посіяти бедлам. Хтозна, чому ми ніколи не думаємо про це, поки все йде правильно, — зітхнула Елена.

— А якщо саме так, як оце зараз, і є «правильно»? Прийняти хаос, звикнути до факту, що ми не в змозі нічого контролювати, і коли хочемо й надалі жити на цій землі, мусимо призвичаїтися до чогось іншого? Маємо стати гнучкішими, ніж раніше, знову почати озиратися навколо себе; зрештою, людство завжди так поводилося. Це тільки протягом кількох останніх десятиріч ми переконали себе в тому, що все навколо повинно пристосовуватися під нас. Однак це хибна думка.

— На себе мені начхати. А от що буде з тими, хто прийде після? Що буде з моїми дітьми?

— Годі філософії. Я зателефоную Іроко, а потім вирішимо, що робити.

Перекинувшись кількома фразами з жінкою по телефону, Ґвідо звернувся до Елени:

— Хочеш поговорити зі своїм чоловіком?

Елена вирячилася на нього, не розуміючи.

— Він — там, у неї. Я ж казав, що з ним усе добре. А твої діти у норвежця, — отже, за них тобі теж можна не хвилюватися.

Елена і надалі нічого не розуміла. Ґвідо передав їй мобільний, і Гектор розповів їй про аварію, про зустріч із норвежцем, про Іроко, яка забрала його до себе. Вони разом поїдуть по дітей, не слід хвилюватися, їй можна спокійно повертатись до Червоного Бука, а вони згодом до неї якось доберуться.

Елена відчула полегшення, однак разом із тим слухала Гектора якось відсторонено, ніби він перебував за тисячі світлових літ від неї. Тепер, коли вона почувалася у безпеці, їй здавалося, що її діти десь далеко-далеко, ніби частина її самої відірвалася від тіла, таке з нею трапилося вперше. Відтоді, як діти народилися, вона не могла думати про себе окремо від них, сприймаючи їх невіддільною часткою себе, а тому їм усім трьом треба було виживати разом. Коли вона була поруч із Сюзанною і Джованні, почувалася спокійно; їй подобалося проводити час із ними, хоча буденність іноді навалювалася на неї своєю одноманітністю і повторюваністю: куховарити, проводити до школи й дитсадка, вислуховувати, дорікати, а ще — купати, перевдягати, витирати, колисати, присипляти, читати, годувати... — ціла низка дієслів, щоб відтворити нескінченний перелік первинних обов’язків, монотонний опис буденного життя, яке давало змогу її дітлахам рости здоровими, захищеними, вільними, спокійними. Елена подумала, скільки треба зусиль, скільки рішучості, самопожертви і відданості — так, відданості! — ось правильне слово! Подумала, чи навчила їх бути ще й гнучкими та здатними до адаптації, як радив Ґвідо, адже правильне виховання на початку життя, можливо, дозволило б їм краще зжитися із неуникним безладом існування. Хтозна. Думка, що вони там зараз самі з якимось незнайомцем, до того ж у такій критичній ситуації, її навіть тішила: все одно їм доведеться навчитися дбати про себе.

— Я пропоную повернутися, — сказав Ґвідо, — все одно тут ми мало що можемо вдіяти.

— Проведи мене до машини, — сухо попросила Елена. Серцебиття посилене, важко ковтати. Очевидні ознаки страху. «Я — доросла, одружена жінка з двома дітьми», — подумала, нервово покручуючи на пальці обручку.

Ґвідо увімкнув радіо. Ситуація у центральній частині Італії, зокрема в Римі, була катастрофічною: вири проковтнули цілі палаци; ґрунт несподівано став нетривким, просоченим водою, гнилим; цілі квартали затопило, жителі розбігалися у паніці... важко було навіть уявити, що там відбувалося. А дощ і не думав ущухати. Папу Римського попри його бажання евакуювали на гелікоптері, — так повідомив журналіст. Політики мовчали, як води в рот понабирали. Схили пагорбу Янікул[14] поблизу Ботанічного саду посунулися, перетворивши його на суміш води та мулу, що потягла з собою дерева, теплиці, огорожі. У тій чарівній, покритій зеленню частині міста минула майже вся юність Елени. Вона любила там гуляти, читати, відновлювати душевну рівновагу, коли сумувала. Ходила туди навесні, коли розпускалися бруньки на деревах, а паморочливий запах троянд огортав усе навколо. Їй подобалася теплиця з сукулентами — рослинами, що мають спеціальні тканини для запасання води, здатними вижити у найнесприятливіших кліматичних умовах і захищеними від зовнішньої агресії колючками й товстою шкіркою. Шари життя, що накопичуються, колючка за колючкою, біль за болем. Вона ледве стримувала сльози, думаючи про весь той жах, про руйнування. Рим, такий вразливий, зруйнований, узурпований, завалений мулом, залитий водою. Той самий Тибр, що бурхливими водами протікав у неї перед очима, зовсім розходився. Та разом із болем Елена відчувала злість на людство через його впертість, бо воно не бажало нічого бачити й чути. Чому? Адже сигнали були такими сильними, що ними не можна