Читать книгу "Після дощу - К’яра Меццалама"
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
— Так, пам’ятаю, — відповіла Елена, — на жаль, її довго не поливали, а тому вона вже ніколи не розквітне знову. В мене тепер інші бажання, я далека від тебе.
— Мені б дуже хотілося, щоб ми спробували. Все буде інакше. Того, що було раніше, більше не існує, від нього залишилася купа руїн, під якою опинилися і добрі речі — ті, які я протягом усіх цих років занедбав.
— Я боюся повертатись до тієї в’язниці. Не хочу жити в Римі, у тій домівці, яка мені не належить. Хочу бути вільною.
— Ти будеш нею.
— Щоб бути вільною, мені треба йти своїм шляхом.
— А як же діти? — запитав Гектор.
Знов оте відчуття наждачного паперу в роті, удар нижче пояса: діти тут були ні до чого і разом із тим саме вони їх пов’язували протягом довгого часу.
— Діти до всього призвичаюються. Ми й надалі їх любитимемо, але інакше, в залежності від того, яких форм набуде наша любов.
— Якщо тобі потрібен час, якщо ти хочеш поїхати з дому на кілька тижнів чи місяців, я готовий подбати про них. І про тварин. Я хочу розпочати нову справу, займатися тим, чим мені завжди хотілося. Коли я взяв на руки те собача після того, як наїхав на нього, я відчув калатання його сердечка поряд із моїм. Я відчув його страх і біль так, ніби моє серце почало битися в унісон із його, сильніше, швидше, — так, ніби воно давало мені другий шанс у житті.
— Мені життя теж надало другу можливість... яку можна вважати порятунком і разом із тим — карою.
Де була його дружина у ці дні? Де подорожувала? Йому ніколи не спадало на думку, що вона може знайти собі іншого. Як він міг бути таким тупим і незрілим?! Побачивши сльози, які текли з її темних очей, він вийняв із кишені ткану хустинку. Елені подобалися ті духмяні хустинки, вона казала, що вони надають стилю, є ознакою вишуканості, стабільності і змусили її колись закохатися у нього.
— Тобі слід поголити бороду, — сказала Елена після тривалого мовчання і шморгнула носом, — вона тебе старить.
37
«Лише тобі одній відома моя таємниця, — шепнув Джованні Пандорі, — гляди, не кажи нікому, бо мене не зрозуміють, скажуть, що я — божевільний. Все почалося тоді, коли я загубився в лісі. Спершу я був із мамою, татком і Сюзі (вона не любить, коли її називають Сюзі); я йшов попереду і першим побачив щось таке, воно рухалося, велике-велике. Як гігантський метелик, отакенний, — він широко розвів руки. — Я ішов, ішов, ліс усе густішав, а коли я озирнувся, позаду не було нікого. Самі дерева, кругом — дерева. Поки я поспішав слідом за метеликом, я зійшов зі стежини, а тому не знав, як повернутися назад. Спершу я не дуже боявся, просто гнівався на нього, на того метелика, який утік від мене, але потім я збагнув, що заблукав і залишився сам. Я почав плакати. Мені хотілося їсти й пити, я ще й замерз, хоча було літо, згодом почало смеркати. Я закричав “мааамоооо, таааатууу”, але ніхто не відповідав. Так я кричав і кричав, аж поки не захрип. Тоді я замовк. Зрозумів, що доведеться залишатись і ночувати в лісі. Почав озиратися довкола в пошуках місцинки, щоб улаштуватися. Почав обдивлятися стовбури дерев, кору, рослини під ними, листя, коріння; були там і звірині нори, і гнізда, і комахи, і ще ціла купа всього, чого я раніше ніколи не помічав. То було так гарно! Сонце пробивалося через листя тисячами золотистих промінців, і мені здавалося, ніби я потрапив до зачарованого лісу або в калейдоскоп... знаєш, що це таке? Така трубка, її повертаєш, дивишся, а там щоразу виникає новий візерунок. Та якби я побачив хатинку, над якою в’юнився димок із димаря, я б туди нізащо не зайшов, бо там напевно жила б відьма. Там було здоровенне дерево, я заліз на нього. Я добре вмію лазити по деревах. У нашій садибі, що за містом, теж є одне дерево, на якому ми з Сюзі влаштували собі схованку. Отож я всівся на гілці і став чекати. Ліс був повний звуків, від яких мені робилося лячно. Але найбільше я боявся, що мама або татко будуть на мене сердитися. Знав, що вони мене шукають і будуть лаяти. Більше боявся їх, аніж лісових звуків. Дерево було моїм другом, воно б не дозволило, щоб хтось або щось завдали мені шкоди. Я торкався рукою кори, моху, нюхав їх і почувався добре. Дерево було ніби велетнем, що піклувався про мене, а я сам перетворився на звіра. Я згадав казку, яку мені читала мама, про дівчинку, що жила на дереві і нічого не боялася. Через деякий час піді мною пробігли дикі кабани. Принюхувалися, рохкали, — мабуть, відчували мій запах, — а потім побігли далі. Я знав, що в тому лісі немає вовків, а сезон полювання вже скінчився. Мені татко казав. Отоді я й заснув собі в обіймах дерева. Чого ти на мене так дивишся? Гадаєш, я все понавигадував? Може, так воно і є. Але відтоді я навчився розмовляти з деревами і тваринами, як оце з тобою. Знаю, що ти не можеш мені відповісти, однак я тебе розумію, і ти мене розумієш. Не завжди потрібні слова, щоб розуміти одне одного, правда? Ось чому я так люблю танцювати; танець усі розуміють, тому що для нього слова не потрібні. Я слухаю траву, що росте, слимака, що повзе по листочку, трударів-мурах, бджіл і метеликів. Чую, коли ти боїшся і коли в тебе болить лапка. Відчуваю, коли мамі сумно, але вона вдає, що все добре, — як оце зараз. І коли татко гнівається. Відчуваю, якщо дерева хворіють, тоді вони пахнуть інакше... і коли квіти страждають від спраги... відчуваю запах коріння, якщо воно загниває, якщо із землею щось не так, як треба. Як оце зараз, із
Внимание!
Сайт сохраняет куки вашего браузера. Вы сможете в любой момент сделать закладку и продолжить прочтение книги «Після дощу - К’яра Меццалама», после закрытия браузера.