Читать книгу "Після дощу - К’яра Меццалама"

у нього під ногами і він провалився крізь землю навіки разом зі своїм почуттям провини. Однак ні, треба було йти далі, тримати за пазухою песика і сподіватися, що його діти вже достатньо дорослі й сміливі, щоб іти слідом, — доросліші й сміливіші за нього. Дощ і вітер, які періщили в обличчя, були справедливою карою за його егоїзм. Вони могли загинути в аварії, однак вижили, ніхто не поранений, окрім собаки, — хіба це не знак небес?

Несподівано у нього в душі щось зрушилося. Ніби зсунули камінь із поховання. Це покарання здалося йому єдино можливим порятунком, ця дорога — єдино можливим шляхом, а діти — найбільшим благословенням, яке може отримати людина.

З його грудей вирвався глухий крик, разом зі сльозами, що змішувалися з дощем, змиваючи все. Примітивний, дикунський хрип, який нічим не нагадував його власний голос. Він обернувся до дітей.

— Пробачте мені, — сказав, — я б нізащо не хотів, щоб вам довелося таке переживати, однак зараз нам треба йти, щоб дістатися до першого житла, яке трапиться нам на шляху. Тримайтеся, все буде добре.

Але казав це швидше для себе самого, аніж для них. У ту мить він почувався таким вразливим, ніби сам був дитиною, а світ набув гігантських, некерованих розмірів. Розвернувся і рушив далі, крок за кроком.

14

Вона прокинулася від придушеного крику — крику Гектора, як бувало з ним посеред ночі, коли йому снилися жахи. Страшно перелякалася. То був крик болю, безіменного й немотивованого, який ховається глибоко в серці у кожного з нас і з яким нікому не хочеться зустрітися віч-на-віч. Вона відразу збагнула: трапилося щось жахливе. Вхопила мобільний, набрала номер. Вкотре той механічний голос автовідповідача, хай йому грець! Сердито кинула телефон на підлогу і підхопилася з ліжка. Вступила в старі чоботи, накинула плащ і вийшла надвір. Ураз промокла до нитки, збагнувши безглуздість свого вчинку. Де б вона їх шукала?! У неї не було анінайменшого шансу їх знайти, вона б тільки марно випалила бензин в автівці, й усе. Слід було залишатися в Червоному Буці й чекати на них. Повернулася до будинку — знову мокра, як хлющ, — почувалася ідіоткою. Схопила мобільний. Екран був чорний. Вийняла і знову вставила сімку, спробувала знову ввімкнути. Марно. А щоб тебе! Невже вона його розтрощила, невже зламала?! Впала безсило на коліна в розпачі. От дурепа! Обхопила голову руками, міцно замружилася. Перед заплющеними очима виникло сліпуче світло.

**

Був серпень, стояла спека. Однак не та нестерпна спека, що місяць тому. Сонце ховалося за кронами дерев, а її донечка, лежачи в колисці, спостерігала за грою світла й тіней своїми ще не зовсім широко розплющеними оченятами. Елена поставила колиску поряд із собою, вмостилася на шезлонзі з книжкою. У будинку Гектор щось там майстрував, він завжди щось підлагоджував. Час від часу заводив машину і їхав у містечко, щоб купити інструменти та знаряддя для своїх невеликих майструвальних робіт. Господарські крамниці для Гектора були як книгарні для Елени: місце, де можна відшукати справжні скарби і де час плине інакше.

— Купи, будь ласка, памперси третього розміру, — попросила вона його.

**

У ті часи вони ще вірили у здійснення мрій. У них була чудова донечка. Елена взяла її на руки й піднесла до грудей. Спостерігала, як та смокче, і їй здавалося дивовижним, що ота бездоганна маленька істота може вижити винятково завдяки її тілу. Через отой крихітний ротик відбувався зв’язок із навколишнім життям та з нею. Раз у раз Сюзанна зупинялася й уважно втуплювалася оченятами в Елену. Ніхто, ніхто й ніколи не дивився на неї так виразно. Елену це бентежило, однак разом із тим наповнювало все її тіло почуттям безмежної вдячності. Вона часто думала: а що відчувала її мати, коли вперше взяла її малу на руки? Тисячу разів їй хотілося про це запитати. А так довелося все самій вигадувати. Вона просто цілком віддалася тому новому досвіду, не шкодуючи себе ані крихти. Вона шукала сліди матері у тій садибі — єдиному, що залишилося їй після материної смерті, — старій садибі із землею навколо. Шукала у старих стінах, що утримували тепло взимку і прохолоду влітку; шукала її погляд, дивлячись через шибки вікон, за якими виднілися пологі пагорби, столітні оливкові гаї, виноградники, інші окремі садиби, — скільки разів її мати милувалася отим краєвидом? Чи змінився він відтоді, чи залишився таким самим? Шукала її у книжках; їй здавалося, ніби вона чує шурхіт перегорнутих матір’ю сторінок, її голос, коли вона читала ті рядки, книжки для дітей, які мати читала їй, коли вона була маленькою, а вона сама читала б власній дочці, відчуваючи таким чином неперервність ланцюжка, що пов’язував одне покоління з іншим. А тепер той ланцюжок розірвався.

**

Вона розплющила очі. Щось важливе втрачено навіки у стосунках між людством та планетою, що його прихистила. Вона ясно це відчувала, поки дощ так шалено тарабанив по даху, що здавалося, ніби він тарабанить безпосередньо у неї в мозку. Оте відчуття безсилля, яке паралізує щоразу, коли все летить шкереберть. Треба було щось робити. Ота лють, яку вона придушувала в собі, не знаючи, як висловити, — треба було негайно вилити її. Пригадалися суперечки з Гектором. Гектор щоразу вибухав роздратуванням, як тільки його зачіпали за живе. Гектор інколи її лякав.

**

Це трапилося одного вечора, не так давно, на початку літа. Діти гостювали у друзів на морі. Елена дуже тішилася, що нарешті проведе вечір наодинці з чоловіком, чекала його на вечерю. Приготувала різотто зі спаржею, що повільно студеніла у пательні. Елена все чекала й чекала, поглядаючи, як рис стає все густішим, клейкішим, все менш їстівним. Спробувала було відволіктися, почитати, подивитися телевізор, послухати музику. Хотіла лише одного: щоб повернувся. Раз по раз поглядала на годинника. Вона вже нетямилася від довгого чекання, підскакувала від найменшого звуку. Уявляла, що ось зараз він встромить ключа в замкову щілину, зайде, привітається з нею, нарешті буде вдома. І тоді вона кинеться йому назустріч, обніме, вони сядуть за стіл, вечерятимуть, розмовлятимуть, попиватимуть вино. Можливо, кохатимуться. Нарешті. Минуло ще трохи часу. Ще один келих вина. Затим щось сталося. Ніби вона переступила поріг, тонесеньку межу, що відділяє нестерпний біль від тіла, переростає у відчай. Одна лише мить. Елена знала тільки, що в якусь мить у душі щось обірвалося. Як линва, що лопнула. Як вимикач, що вирубився. Як рука, що доти утримувала її на краю прірви,