Читать книгу "Після дощу - К’яра Меццалама"

повторював, що зовсім скоро тут все зміниться, що між селищами прокладуть дороги і це принесе процвітання та добробут. Але Гекторові не вірилося, він не міг собі уявити, яким чином можна вибратися з того болота, не пожертвувавши нічим: людськими істотами, тваринами або рослинами чи ще чимось. Того дня він вирішив, що обов’язково стане ветеринаром, піклуватиметься про тварин, що на відміну від людей не прагнуть володарювати над іншими жителями планети, котрі не так уже й сильно від них відрізняються, як це може здатися. Поки Гектор щосили тягнув за трос, йому здавалося, ніби він відшукав свій життєвий шлях, і він був так твердо в цьому переконаний, як можна бути переконаним тільки в такому юному віці. Він повернувся до Рима з мрією в серці. Однак із часом та мрія кудись поділася, він навіть не помітив, коли це сталося.

Чому він відмовився від тієї мрії? Чому він не пішов своєю дорогою замість того, щоб слідувати торованим шляхом за батьком і дозволити захопити себе міражем прогресу! Можливо, просто побоявся бути самим собою. Вчився на інженера, був блискучим, сповненим планів на майбутнє студентом. Перед ним простиралася золота доріжка, як у казці «Дивовижний чарівник Країни Оз». Він читав її дітям уголос, коли ті були малими. Йому дуже подобалася та книжка, однак здавалося, що він тільки тепер зрозумів її цілком. Так само, як зрозумів свою категоричну і вперту відмову заводити домашніх тварин попри невпинні прохання дітвори. Сюзанна хотіла собаку, Джованні — кота. Йому особисто хотілося мати обох, однак це означало б роз’ятрити стару рану, а тому він сказав «ні». Від яких іще бажань та мрій він відмовився у житті?

— Татку, де ми зараз? За вікном нічого не видно, — почувся голосок Джованні.

— Ми на Фламінієвому шляху, їдемо до Червоного Бука, щоб бути разом із мамою.

— А чому так періщить дощ?

— Не знаю. Схоже, насувається буран; я ще ніколи в житті не бачив такої зливи. Хіба що одного разу, але то було в Африці, коли ми їздили туди з дідусем.

— І ти там бачив левів та слонів? — вражено запитав Джованні.

— Авжеж. А ще — крокодилів і тисячі фламінго.

— Повезеш мене туди колись?

— Тобі хочеться побувати в Африці?

— Звісно! Мені дуже кортить побачити усіх тих тварин! Ти знаєш, що багато з них перебувають на межі зникнення? Це так сумно! Ми з Аліче й Маріо вже давно вирішили: як виростемо, станемо ветеринарами і поїдемо рятувати від небезпеки всіх тварин по цілому світі.

— Чудова ідея! Я теж у дитинстві мріяв стати ветеринаром. Дуже важливо мати мрії в серці. І запам’ятай: ніколи й нізащо не зраджуй їх, — Гектор відчув якусь порожнечу в душі. — А хто такі Аліче й Маріо?

— Татку... — дорікнув йому Джованні, — це мої друзі. Ти що, не знаєш?

— Вибач, забуваю постійно.

— Тому що не слухаєш.

— Так. Інколи я буваю неуважним.

Цьому хлопчині завжди вдавалося вразити його прямо в серце і виставити недоладним батьком. Гектор відчув, що машину починає заносити. Зменшив швидкість.

— Вибач, Джованні, зараз мені треба зосередитися на дорозі. Однак я обіцяю, що ми продовжимо нашу розмову, як тільки зупинимося.

— А коли ми вже зупинимось? Я їсти хочу.

— А мені треба в туалет, — додала Сюзанна.

— Потерпіть ще трішечки, зупинимося у барі в Орте-Скало.

Колір неба змінювався, із чорного воно набуло неприродного червонуватого відтінку, все більше нагадуючи отруйну хмару. «Боже милостивий, — подумав Гектор, — скоро на землі не залишиться жодного місця, де можна буде знайти спокій та захист». Подумав, яке майбутнє чекає на його дітей, і йому стало недобре. У якому мерзотному світі доведеться їм жити?

Дерева низько хилилися від вітру, листя злякано тріпотіло, дощ, перетворившись на град, лупцював по даху автівки. Гектору здавалося, що дорога, дерева, небо от-от їх поглинуть.

12

Елена протерла очі й ніс рукавом сорочки, бо боялася відірвати руки від керма або зупинитися. Їй кортіло зателефонувати Гекторові, однак вона не знала, як це зробити. «Зосередься на дорозі, — наказала вона сама собі, — постарайся доїхати до місця призначення. А як щодо нашого подружжя, яке у нас місце призначення? Як могли ми настільки загубитися і віддалитися одне від одного, що моє місце зайняла інша?»

**

Нарешті Елена доїхала до розвилки, де треба було звертати на садибу Червоного Бука; навколо не було видно ані душі. Останній відрізок шляху радше нагадував нестрим­ний потік каламутної води, по якому їй було не проїхати. Вона вирішила залишити машину і перенести всі харчі пішки (можливо, за кілька разів): пасту, томатний сік, крекери, консерви з квасолею та два пакунки з водою. Решту залишити у багажнику доти, поки ситуація не покращиться. Зупинилася, з’їхала на узбіччя. Як тільки вона відчинила дверцята машини, в обличчя їй вдарив дощ, і вона вмить промокла до нитки.

**

Спробувала увімкнути світло. Немає. Вирішила запалити вогонь у каміні. Як тільки приміщення почало нагріватися, зняла з себе мокрий одяг, витерлася, вдягнула старі штани, футболку, розтягнутого светра із зеленої вовни з латками на ліктях. Сиділа й дивилася на вогонь. Поступово її охопило заціпеніння. Здавалося, все навколо зник­ло, розсіялось. Елена подумала про Гектора, про ті далекі часи, коли вони ще кохали одне одного і гадали, що так буде завжди. Про ті давні, майже міфічні часи, коли все здавалося таким легким, а єдиною правдою в житті було їхнє кохання.

Вона втратила відчуття часу, не усвідомлювала, що Гектор із дітьми дуже затримуються. Почорніла дровина покотилася їй під ноги, вивівши її із забуття. Була вже одинадцята ранку, а надворі ніби стояла ніч. Вона спробувала зателефонувати Гекторові, але його мобільний виявився вимкненим. Знову закортіло курити. Вона кинула курити давним-давно, коли завагітніла Сюзанною, а потім їй навіть на думку не спадало почати знову. Взялася нишпорити по шухлядах буфета, сподіваючись знайти стару пачку з цигарками або залишки тютюну. Марно. Хотіла було сісти за роботу, але вже через мить передумала: все одно не змогла б зосередитись, а насамперед — не хотіла розрядити батарею ноутбука. Перемкнула мобільний у режим енергозбереження. Взяла з полиці старий детектив Сіменона, який читала й перечитувала в юності, коли час здавався нескінченним, а стовбур дерева — найзручнішим кріслом. Її охопив незбагненний смуток. Він був спричинений не стільки тугою за минулим, скільки чимось значно глибшим і невідомим, чого й сама не могла описати конкретно,